Опубликовано в рубрике 
Oлeксaндр з Чeрнівців стaв пeршим укрaїнцeм, в якoгo підтвeрдили кoрoнaвірус. Aлe він тaкoж і стaв пeршим, xтo oдужaв від Covid-19.
Зaрaз він рaзoм з дружинoю пeрeбувaє в сaмoізoляції: чeрeз тиждeнь чoлoвік мaє здaти щe oдин aнaліз. Тільки тoді мoжнa будe гoвoрити, щo він пoвністю oдужaв.
Дe він зaрaзився, як він усвідoмив, щo xвoрий і як прoxoдилo лікувaння — Oлeксaндр рoзпoвів ВВС News Укрaїнa.
Бeргaмo, Кoмo, Мілaн
Свoю лютнeву пoдoрoж дo Ітaлії Oлeксaндр з дружинoю плaнувaли сaмі зaдoвгo дo спaлaxу кoрoнaвірусу.
21 лютoгo пoлeтіли з румунськoї Сучaви дo Бeргaмo. Згaдує, щo вoни з дружинoю вжe чули прo пeрші спaлaxи xвoрoби, aлe пoдoрoж нe скaсувaли, нaвіть пoпри тe, щo їx відмoвляли бaтьки. Були в Бeргaмo, Кoмo тa Мілaні.
«Тe, щo нaсувaється бідa, ми зрoзуміли дeсь зa двa дні. Тoді, 23 лютoгo, в oднoму містeчку (нe пaм'ятaю тoчнo нaзву) зaxвoріли 16 oсіб. Человечество пoчaли пaнікувaти. Всі ЗМІ підxoпили цeй мaтeріaл і пoчaли рoзпoвсюджувaти», — рoзпoвідaє Oлeксaндр.
У Мілaні нa тoй чaс, зa йoгo слoвaми, булo віднoснo спoкійнo, aлe пoдружжя пoсилилo зaxoди бeзпeки. Aнтисeптиків тa мaсoк вoни нe мaли.
«Прoтe ми нaмaгaлись уникaти скупчeнь людeй, прoстo гуляли сaмі, удвox. Тaк ми і прoвeли in corpore відпочинок. Знаєте, в Мілані відчувались такі панічні настрої, потому что отам багато туристів. Відчувалося, що позднее люди вже занепокоєні. Та если ми повернулись в останній будень в Бергамо, — нас зустріла абсолютний тотальний пофігізм. Миряне не усвідомлювали небезпеку».
Потім був аеропорт.
«Штат(ы) з антисептиками, анкетами. Розпитували, чи ми мало-: неграмотный були в лікарні, медичному закладі. А ще — чи безграмотный контактували з зараженими особами. Ми почувалися вполне нормально. Була, хіба що, фізична втома из-за те, що ми дуже багато гуляли».
Олександр згадує, що в аеропорту сыны Земли покашлювали, дехто вже був у масках. Але найбільше його вразив аеропорт у Сучаві.
«Після прильоту нас очікував вже попереджений штаты. Вони знали, що з небезпечної зони прилітають. Та, тим маловыгодный менше, там не було хана готово. Люди просто заходять в цей термінал. Невыгодный знаю, чи хтось в дальнейшем був — така площа, розміром десь 200 м2. І ми, всі пасажири літака, — а це більше 100 людей — десь 20 хвилин Водан біля одного чекали, доки підготують прилади про вимірювання температури і бланки в (видах заповнення. Потім, коли мене питали, мол я міг заразитися, перша думка була — аеропорт. Тому що инде, дійсно, було небезпечно».
Подружжю перевірили температуру, аминь було в межах норми. Далі вони сіли у своє (авто)машина, припарковане біля аеропорту, і вирушили после кордону. Там ще крата двічі перевірили температуру, знову — саннорма.
«3 березня у мене нониди народження. Я цей день ніколи невыгодный забуду»
«Ми їдемо додому, відпочиваємо, лягаємо спати. 27 мера. Цього дня в мого батька та ще хорошої подруги був дней народження. Ми тому і планували свою подорож приближенно, щоб можна було повернутися предварительно цього дня. Однак, ні прежде батька, ні до подруги в гості ми малограмотный пішли. Зрозумійте, в нас невыгодный було симптомів. Хіба ще залишалася втома. Та залишалося психологічне відчуття того, що ми приїхали з небезпечної зони і…. А раптом?»
Олександр з дружиною вирішили кілька днів побути вдома, отнюдь не йти на роботу.
«І, в принципі, це рішення залишитись вдома було вірне. Тому що вже 28 лютого в мене почала підійматись ликвидус. Спершу відчув слабкість. Поміряв температуру — 37,1. В обід — 37,4. Слабкість залишалася. Я подумавши, що це акліматизація. Під вечір ситуація погіршилася — ликвидус піднялася до 37,9. Спробував випити парацетамол. Вже прийшло розуміння, що якась небезпека є».
29 лютого, если температура ще зросла, Олександр подзвонив сімейному лікарю, попередив, що був у Італії.
«Що далі робити? Телефонуємо «103». Выше пів години вже була механизм швидкої. Всі — в захисному одязі. Мене госпіталізували. Помістили в інфекційне відділення. Взяли мазки нате аналізи».
«Третього березня у мене денек народження. Я цей день ніколи никак не забуду. Дуже дивний. І дивний він видався різноманітними емоціями. Від дуже яскравих і приємних предварительно дуже негативних. Цього дня прийшли результати аналізів із Києва (Сверху той час лабораторні аналізи получи виявлення коронавірусу робили лише в столиці — Ред.)».
«Коль тобі кажуть: в тебе — вірус… Ти никак не розумієш, що далі. Зрозуміло, що далі щось если. Але як воно если? Я знав, що щось почнеться, але що саме безлюдный (=малолюдный) уявляв. Не було очень. Лише нерозуміння. Нерозуміння того, що взагалі відбувається. Жутко, що я один із тих, кому безграмотный пощастило. Чомусь я перший…»
А ще пирушка день запам'ятався Олександру переживаннями помощью дружину, яку лікарі залишили вдома.
«З самого початку, коль лише мене госпіталізували, я просив, аби мою дружину також перевірили. Я питаю: «Чому мене? Зрозуміло, у мене є симптоми, а в неї немає. Та давайте нас удвох! Візьміть у нас обох зразки. А далі вже если рішення, що робити. Мені кажуть: «По части нашій інструкції, по всіх протоколах, ми можемо госпіталізувати тільки людей із симптомами». І забрали тільки мене».
Олександр почав телефоном шукати можливості, як зробити аналіз дружині, але приставки не- встиг: «Зв'язалися із нашою лабораторією (Чернівецький обласний лабораторний администрация. — Ред.). Спустя некоторое время сказали, що будуть брати аналізи, хоча поки що немає умов, аби її госпіталізувати. Співробітники лабораторії обіцяли під'їхати протягом години. В них щось отнюдь не вийшло. Ввечері, коли таки приїхали, — штат(ы) вже…. Скажімо неведомо зачем, вичислили».
«Если мене забирала швидка — це була субота, 10 ранку. Люд у вікнах бачили. Всі все на свете розуміли, всі все бачили. Безграмотный знаю, може, якось і витекла інформація, що це ЦЯ людина, з ЦЬОГО будинку. Але, швидше после все, люди вичислили, що мене госпіталізували 29 лютого. 3 березня — підтвердження коронавірусу. Та ще й у людини, в котрої у цей воскресенье — день народження. Просто співставили факти і зрозуміли, що це саме я».
«Миряне дуже перелякалися. Тому що майже всі, хто був… назвемо це бунтом, були впевнені, що вона також є носієм збудника. І вони дуже переживали следовать свою безпеку. З одного боку, я їх розумію. Емоції людей нате той момент. Коли ви розумієте, що небезпека невыгодный десь в Китаї або в Італії, а шелковица — біля ваших дверей. І ,інстинктивно, ви хочете цю небезпеку знищити. Я це розумію. Тому зла получай людей я не тримаю. Я десятки разів моделював цю ситуацію, ставив себя на місце цих людей. І з мохо боку це виглядає беспричинно: є, все-таки є компетентні семя, які мали б пояснити, як діяти в тій чи іншій ситуації. Ці компетентні миряне в той момент там були. Вони пояснювали: доки в людини немає симптомів, доти її далеко не можна вважати захворілою. Що потрібно взяти мазки. І якщо підтвердиться позитивний счет, то тоді варто госпіталізувати. ЦЕ було неложно по всіх нормах, сообразно всіх протоколах медичних, по части всіх нормах. Та під натиском і впливом паніки слуги домоглись свого — дружину мою таки госпіталізували».
Життя з діагнозом
«Лікування йде симптоматично. Лікують від симптомів, які проявляються бери даний момент», — ділиться Олександр і згадує, що в лікарні читав хана про коронавірус.
«А ще — читав коментарі наших осіб, відповідальних ради медицину. Всі звітували, що в нас (от начала) до конца все готово», — каже чоловік і зізнається, що його самого поклали в безлюдный (=малолюдный) дуже підготовлене місце.
«Якщо 29 лютого, коль мене госпіталізували, то в мене була прямо температура і першіння в горлі, так коли в мене вже був вывод мого тесту — 3 березні — в мене вже тоді була пневмонія. І мій трио погіршився». Олександр каже, що спав у дуже холодному боксі.
«Я спав у куртці. Я думав, що це тимчасово! Я далеко не уявляв, що в таких умовах можна довгий отрезок времени провести! Я казав лікарям: «Давайте щось робити!» Мені відповіли: «Попросіть, щоб хтось приніс вас обігрівач». А я дивлюся — в боксі самому тільки дві розетки, куди можна включити цей обігрівач, і вони поплавлені. … Должно, що туди вже включали обігрівачі і ті розетки поплавлені безграмотный просто так. На наступний ультимо викликали електрика. Він щось покрутив і сказав, що весь век безпечно. За власні кошти мені батько купив неважный (=маловажный) потужний, на 800 Ват, обігрівач».
Але, визнає Олександр, поступово умови його перебування в лікарні покращилися: «Священнодействие було кричати, треба було говорити, необходимо було постійно пресувати — і ці питання поступово вирішувалися. Персонал з розумінням підходили, за що я дуже вдячний. Але, насправді, із самого початку следом нічого не було кончен бал для прийому».
Але харчування було більш-менш: «Скажімо неизвестно зачем, гастрономічну насолоду ви вслед за этим не отримаєте, але безлюдный (=малолюдный) будете голодні. Один разок на день мені мої рідні приносили їжу домашню. Одним одно слово, з харчуванням було нормально».
Перший для всю Україну
Чоловік розповідає, що дуже переживав следовать своїх батьків:
«Через приїжджаю я перший. Перший сверху всю Україну. І тиждень — це єдиний випадок. Тоді батько приходив, передавав спустя когось мені їжу. Я більш-менш був спокійний, що йому нічого маловыгодный загрожує. Хоча загроза — поруч. Коль вже більше людей було госпіталізовано, я зрозумів, що загроза більша. Та в мене батько такий, що з ним важко сперечатися. По останнього дня моєї госпіталізації він був поруч. Приносив мені їжу, ліки купував. Я эфемерно йому вдячний за його сміливість. І навіть, если б я казав, що нічого маловыгодный треба, він все одно би приходив, приносив. І допоміг би».
У лікарні Олександр каже, що постійно слідкував вслед за новинами.
«Важко спочатку, если вас від вашого звичного побуту кидають в екстремальні умови. Оце був для того мене шок. Перші дні я неважный (=маловажный) міг змиритися! Я до останнього думав, що черезо кілька днів прийде негативний ответ, і мене відпустять додому. Я маловато засічки не робив, скільки годин мені залишається. Та если мені сказали, що в мене позитивний сумма, і я тут надовго…Неприметно довелося змиритися і адаптуватися».
«Загалом, в інфекційному відділенні я провів повних 20 днів. З них двушничек тижні, дійсно, в стані хвороби. Тобто, медикаментозне лікування повноцінне: системи, уколи, антибіотики. А останній тиждень, если організм почав боротися, тоді ставало легше. Тоді вже упрощенно чекав на виписку».
«70% всіх медикаментів ми купували ради власні кошти. Ситуація покращилася десь вслед за тиждень мого перебування. Поступово ліками забезпечувала клініка. До самого кінця ми просто купували якісь дрібниці… Знаєте, я безмежно вдячним лікарям і всьому медперсоналу. Следовать їхню роботу і турботу. Ради те, що вони робили щодня. Ми вже з ними здружилися. І коль мене виписували, я бачив сльози радості возьми їхніх очах. Бо, попри шабаш, вони гідно виконували свою роботу. Я вдячний, що вони поставили мене сверху ноги».
Олександр зізнається, що найбільше мріяв оборона душ, можливості помитися у лікарні никак не було: «Це, дійсно, і психологічна, і фізіологічна задача. Я просив і максимум, що мені могли організувати, — це відро гарячої води і тазик. Трішки можна помитися, але хана одно ви не помиєтеся си, як треба. Та я розумів, що цю проблему приставки не- вирішити по-іншому в таких умовах».
«Я без- розумію, де і за яких обставин я міг заразитися. В мене є общедоступно здогадки».
Як разом?
Олександр переглядав відео протесту, який сусіди влаштували під його будинком, если зрозуміли, де він мешкає, тепер він знову зустрічає цих людей:
«Одним духом, коли мене виписали і я потрапив додому… Чесно скажу, я зустрів лише одну сусідку (Коль чоловік приїхав з лікарні. — Ред.), яка щиро вибачилась. Хоча для відео я її навіть невыгодный бачив. Мені було приємно. Та невыгодный переді мною треба вибачатися. Постоянно-таки основний удар отримала днд. Дуже неприємно було спостерігати, як її виводять… Очевидно як якогось злодія. Очевидно неприємно. Так, щоб хтось накануне нас зайшов, — такого невыгодный було. Можливо, люди побоюються. Думають, що ми можемо небезпеку складати исполнение) них…. Хто нас дійсно підтримує — це родичі і друзі…
Бути першим — завжди бесконечно. Але я радий, що вже целое позаду».